Минует...

В который раз наследуем мы осень
и платим лету виру за тепло,
и ветер вдруг отчаянно завоет
своё больное: "Бы-ло всё..."

В реалиях иллюзий наших спален
ей дела нет до грустности стихов.
Она сама заложница печали -
ведь тленно золото мерцающих листов.

Минует. Успокоится. Вся слякоть
перетечет тоскою между строк,
навеянных подлунными шагами по
памяти базальтовых веков...

**

Ми вкотре успадкуєм осінь,
І сплатим літу мито за тепло,
У день такий шалено заголосить
Своє натужне вітер: «Вже було…»

В реаліях ілюзій наших спалень
Яке їй діло до сумних віршів?
Вона ж сама приречена до спалень,
Бо тлінне золото, а листя й поготів…

Минеться... і сльота у спокій
Перетече тугою між рядків,
Навіяних лунким відлунням кроків
У тверді перехресть базальтових віків.
Лана Сянська


© Copyright: Мира Кузнецова, 2019


Размещено через приложение ЯПлакалъ